Записи

банковское право

ЯК МИ СТАЛИ ВАЛЮТНИКАМИ?

34

Або чому усім підприємцям, крім учасників зовнішньоекономічної діяльності, забороняється у договірних відносинах прив’язувати власні розрахунки до будь-яких валютних курсів або визначати ціну угод в еквіваленті до іноземних валют

Статтю можна також прочитати на порталі ЛІГА:ЗАКОН, перейшовши за посиланням http://news.ligazakon.ua/news/2010/4/19/23207.htm

ФЕНОМЕН ІНВАЛЮТИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЦІ
Перш за все цим матеріалом автор жодним чином не збирається ображати «братів по нещастю», оскільки останній десяток років усі ми, незалежно від причетності до підприємницької діяльності, звикли до «еквівалентності» майже усіх розрахунків, навіть побутових, до вільно конвертованих в Україні валют. Державна політика та тісна співпраця з міжнародними кредитними організаціями сприяла поширенню цього феномену, як і «європейські настрої» демократичних сил влади.

Наразі, на тлі загострення в України фінансової кризи останніми роками, державні контролюючі органи намагаються навпаки викоренити таку «ділову звичку» чи традицію «торгового обороту», оскільки їх «раптові» антикризові заходи висвітлюють усі операції за участю інвалюти (без імпортної або іншої іноземної складової) як протизаконні валютні операції, тобто направлені на отримання «спекулятивних прибутків».

Так, зненацька – наприкінці минулого року, з’явився «нагадувальний» Лист Державної інспекції України по контролю за цінами “Щодо формування, встановлення і застосування суб’єктами підприємництва вільних цін на території України” № 200/7-6/6148 про те, що українські суб’єкти господарювання у своїх договорах не мають права встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до офіційного курсу (навіть!) НБУ чи ринкового курсу на день оплати. Разом з тим Держцінінспекція звернула увагу на те, що під час формування цін облік витрат у доларовому еквіваленті вважається обґрунтованим лише в частині імпортної складової структури ціни.

Така «підготовча» і на, перший погляд, «не агресивна» дія державного органу може мати «далекоглядні плани» – в цьому році ще невідомо якими «модними новинками» поповниться «арсенал» методів та прийомів наповнення державного бюджету 2010 року. Наш бізнес вже звик «ділитися» коштами з державою у вигляді штрафних санкцій та інших зборів (коли, звісно ж, закон про бюджет-2010 взагалі приймуть у Верховній Раді).

Доки готувався цей матеріал – українська гривня дещо зміцніла, але щоб «наздогнати» курс двох-трьохрічної давності мабуть треба почекати ще стільки ж… за певних умов.
Прийшла весна і щось далеке, але до болі знайоме, защеміло у серці: «… останнім часом у галузях народного господарства набула значного поширення практика встановлення цін і тарифів у доларовому еквіваленті. Стрімке падіння курсу гривні до долара США супроводжувалось значним зростанням оптових цін, насамперед, у галузях з великою питомою вагою імпортних сировини і матеріалів у собівартості продукції. Ситуацію погіршує те, що в умовах переважно вільного ціноутворення під час формування цін доларовий еквівалент застосовується і на продукцію, в структурі собівартості якої частка імпорту незначна. Це призводить до необгрунтованого дискримінаційного підвищення цін, збільшує запаси неліквідної продукції і, відповідно, зменшує оборотні кошти підприємств, провокує розкручування цін у суміжних галузях і, як наслідок, до інфляції…».

Згадана вище теза, насправді, була викладена більше десяти років тому в постанові Кабінету Міністрів України від 18.12.1998р. №  1998 “Про удосконалення порядку формування цін”, про «актуальність» якої у 2010 році нам знову нагадала Державна інспекція України по контролю за цінами. Виходить, що склад органів державної влади увесь час змінюється, а з чим ми боролися, на те, так би мовити…

РЕАЛІЇ АДМІНІСТРУВАННЯ ОБІГУ ІНВАЛЮТИ

Не секрет, що на фоні кількох останніх «важких» сезонів, український бізнес «боровся за виживання з вітряками», які сам собі створив у вигляді кредитів, отриманих на поповнення власних обігових коштів, в тому числі в іноземній валюті. Лише з 10.01.2009р. було запроваджено «перші» зміни в законодавстві щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку (навіть якщо така умова передбачалась договором), а встановлений договором розмір процентів не може відтоді бути збільшений банком в односторонньому порядку.

З 24 листопада 2009 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи”, яким внесено зміни до законів “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, “Про податок на додану вартість”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про податок з доходів фізичних осіб”, “Про режим іноземного інвестування”.

Через набрання чинності цього антикризового закону відтепер забороняється скорочення строків виконання позичальниками зобов’язань перед нерезидентами-кредиторами за відповідними договорами або які передбачають їх дострокове виконання.

Але що робити нам, пересічним громадянам, з банками-резидентами законодавець не розтлумачив, щоправда «виправився» пізніше і 10.02.2010р. набули чинності зміни до закону «Про фінансові послуги…», за яким фінансовим установам забороняється вимагати дострокового погашення несплаченої частини боргу за кредитом та розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника із пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу.

Ці заходи, очевидно, направлені на викорінення «залежності» української економіки від іноземної валюти, хоча більшість такої валюти потрапила в Україну саме із зовнішніх державних запозичень та інвестицій. То невже ми готові так раптово повернути й ці борги?

Такі декларативні шляхи боротьби з фінансовою кризою аж ніяк не допомагають вітчизняним підприємцям знайти інші шляхи поповнення власних коштів, розширення ринків збуту товарів, робіт та послуг з метою отримання прибутку та для розрахунків з банками-кредиторами. За таких умов лише ледачий у цій ситуації не намагався включити розмір власних витрат на сплату відсотків по банківським кредитам, а також суми різниць негативних коливань курсу валют до вартості таких товарів, послуг, робіт… Ці ходи були викликані не «спекулятивними» намірами, а лише «інстинктом самозбереження» власної ліквідності, щоб хоч якось підстрахуватись від збитковості власної діяльності (не кажучи вже про збереження вартості активів чи отримання прибутку) через прив’язку під час виконання грошових зобов’язань дебіторів до негативних змін у валютній сфері. Зазвичай, сторони договорів «скромно» погоджували збільшення цін пропорційно збільшенню офіційного або міжбанківського курсу валют на дату певного платежу…

ЩО КАЖЕ ФЕМІДА

Що ж до «сухого закону», – тобто норм права у цій сфері, то проблема визначення «законного обігу валюти» та встановлення цін на території України розпочалася ще за часів дії старого Цивільного кодексу 1963 року, у ст. 169 якого зазначалося, що грошові зобов’язання мають бути виражені та підлягають оплаті в «радянській валюті». Там же відзначалося, що вираження та оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускаються тільки у випадках і в порядку, установлених законодавством Союзу РСР.

Однак із початку періоду розвитку ринкових відносин і до кінця 1998 року практика вираження грошових зобов’язань в інвалюті була повсюдною…
Однак, ситуація кардинально змінилася у зв’язку з набранням чинності постановою № 1998, в якій містилася заборона на застосування «валютних» цін. Держінспекція за цінами загрожувала порушникам постанови № 1998 штрафами у двократному розмірі необґрунтовано отриманої виручки, посилаючись на ст. 14 Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990р. № 507. При цьому інспекція вважала, що належна до вилучення до бюджету виручка визначається як різниця, що утворилася за рахунок зміни курсу іноземної валюти з моменту встановлення ціни до моменту реалізації продукції (див. лист Державної інспекції з контролю за цінами від 07.12.2001 р. № 32/3-10/918).

Також, інспекція могла накласти адмінштраф за ст. 1652 КУпАП за порушення порядку формування, установлення та застосування цін і тарифів, а також знижок, націнок, доплат до них. Розмір штрафу становить від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 85 до 170 грн.) при першому порушенні протягом року і від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 170 до 255 грн.) – при повторному порушенні.

Податківці намагалися визнавати «валютні» договори недійсними через їх невідповідність постанові № 1998 з підстав, зазначених у ст. 48 старого ЦК. Правові наслідки такої недійсності – двостороння реституція – по суті, не такі вже і страшні, чого не можна сказати про податкові наслідки. Адже в такому разі могли визнати неправомірними відображені у покупця валові витрати і податковий кредит, а це вже – значні фінансові санкції.

З 01.01.2004р. договори, укладені між суб’єктами господарювання (юридичні особи, громадяни-підприємці), які потрапляють до сфери дії ГКУ (ст.ст. 189, 198), не можуть містити ціну в доларовому еквіваленті, а договори, де хоча б однією зі сторін буде негосподарюючий суб’єкт1 (громадянин), можуть передбачати ціну в інвалюті, за винятком публічного договору (ст.ст. 524, 533 ЦКУ), оскільки такі договори випадають зі сфери дії ГКУ (див. ч. 3 ст. 175 ГКУ).

Для публічних договорів також діятиме заборона на встановлення цін в інвалюті, оскільки в ч. 3 ст. 178 ГКУ зазначено, що Кабмін може у визначених законом випадках видавати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, у тому числі щодо встановлення і регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними. Тут, звичайно, відразу згадується кабмінівська постанова № 1998, яку на сьогодні не скасовано і в якій ідеться про заборону на інвалютні ціни.

Безумовно, ті, хто повністю не згоден з легітимністю постанови № 1998, може її ігнорувати і встановлювати ціну в публічному договорі (перевезення, готельні послуги тощо) в долларах, однак слід бути готовими відстоювати свою правоту в суді.

Як наслідок, згідно ч. 4 ст. 632 ЦКУ, якщо ціну в договорі не встановлено і не може бути визначено виходячи з його умов, вона визначається на підставі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи чи послуги на момент укладення договору. Отже, якщо суд визнає недійсність договору в частині встановлення ціни в інвалютному еквіваленті, то сам договір недійсним не вважається, а ціна договору визначається на рівні звичайних цін. Тому про такі наслідки недійсності договору (ст. 208 ГКУ), як двостороння реституція, не може бути мови. Стосовно штрафів – держінспекція за цінами у своїй діяльності, як і раніше, керується постановою № 1998 і (в залежності, напевно, від «неофіційних вказівок») наполягатиме на фінансових санкціях за ст. 14 Закону № 507 у вигляді вилучення до бюджету неправомірно отриманої виручки. Така ж історія і з адмінштрафом за ст. 1652 КУпАП.

А В ЧОМУ Ж ПРАВДА, БРАТ

Сама Державна інспекція з контролю за цінами у відповідь на запит Всеукраїнської молодіжної організації “Молодь проти корупції” визнала, що згідно статей 13 та 14 Закону № 507 державний контроль за цінами, а також застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін можливі лише при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів.

Постанова ж Кабінету Міністрів України від 18.12.98 № 1998 регулює питання формування встановлення та застосування саме вільних цін на території України. Так, суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати формування, встановлення та застосування вільних цін виключно у національній валюті, але будь-яких обмежень щодо рівня цін, тобто державного регулювання цін, вказаною постановою не запроваджено, що не заважає замість прив’язки до курсів валют завищувати ціни – аби інша сторона зобов’язань погодилася, адже партнерські стосунки на сьогодні «дорожчі за кредити»…

Таким чином, за порушення вимог п.1 постанови КМУ № 1998, органами державного контролю за цінами економічні санкції, передбачені статтею 14 Закону № 507, не можуть бути застосовані.

Оскільки сфера вільного ціноутворення виключає можливість порушення суб’єктом господарювання державної дисципліни цін, то і посадові особи суб’єктів господарювання за порушення вимог вказаної постанови до адміністративної відповідальності згідно ст. 1652 КпАП органами державного контролю за цінами не повинні притягуватися до відповідальності.

Тим часом, самі позичальники вже не такі завзяті до кредитів, оскільки лише одиниці підприємців та некомерційні структури, не кажучи вже про пересічних громадян, не відчули на собі іншої сторони «яскравої медалі» кредитування – «ще не вклав коштів, а вже маєш матеріальні блага… а борг колись таки повернеш…». Не бариться, на щастя, й держава із зовнішніми запозиченнями, правда не з власної волі, а через позицію МВФ та інших іноземних кредиторів.

Чому ж тоді з 1998 року ситуація з обігом іноземної валюти в українській економіці не покращується, а лише погіршується, а висновків і шляхів виходу з такої ситуації так і не винайшли декілька поколінь політиків, з яких багато «колишніх бізнесменів»? Можливо відповідь є дуже простою і невтішною одночасно – всі офіційні заходи боротьби з «тіньової економікою», корупцією у всіх ланках влади, «непрорахованою» кількістю наявної в Україні та зайнятої у державному та приватному секторі економіки іноземної валюти просто не діють або, насправді, не впроваджуються у життя з тих самих підстав! І знову весна, надії на краще…

Полищук Мария
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий