Записи

интеллектуальная собственность

Нові орієнтири у справах про захист прав інтелектуальної власності: аналіз позицій пленуму Вищого господарського суду України

29

17 жовтня 2012 року пленум Вищого господарського суду України прийняв нову постанову № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності», якою роз’яснив своє бачення окремих, в тому числі,  проблемних питань.

І хоча де-юре такого роду документ не є обов’язковим, втім де-факто, як свідчить практика, суди здебільшого використовують його як настільну книгу.

У зв’язку з цим, цікавим і безумовно необхідним видається аналіз найбільш актуальних положень, викладених у постанові.

Цікава позиція сформульована пленумом відносно засобів доказування у справах про порушення прав в мережі Інтернет.

Загальновідомо, що питання фіксування та доказування факту порушення прав у мережі є одним із чи не найбільш проблемних.

Очевидно, намагаючись спростити ситуацію, пленум Вищого господарського суду запропонував новий засіб доказування, зазначивши: «Як засіб доказування може бути використаний відео-, аудіозапис процесу дослідження будь-якою заінтересованою особою сайта, стосовно якого є відомості використання його з порушенням авторських чи суміжних прав; такий запис, здійснений на електронному чи іншому носії (жорсткому диску комп’ютера, дискеті, диску для лазерних систем зчитування, іншому носії інформації), подається до суду із зазначенням того, коли, ким і за яких умов цей запис здійснено і може бути речовим доказом у справі.»

Іншими словами, пленум фактично заявив, що належним доказом фіксації порушеного в Інтернеті права, вважатиметься виготовлений будь-ким заінтересованим відео- чи навіть аудіозапис певної інформації, що знаходить на моніторі комп’ютера.

Не ставлячи під сумнів позитивну мотивацію пленуму, сама по собі природа запропонованого засобу доказування викликає щонайменше ряд запитань та сумнівів. Зокрема, чи може такий запис дійсно об’єктивно засвідчувати факт поширення інформації в Інтернеті.

Адже очевидно, що при сучасних технологіях можливо виготовити будь-який запис, зміст якого буде містити будь-які, в тому числі не існуючі відомості, при цьому навіть експертиза не зможе встановити наявність монтування чи іншого підроблення.

З огляду на це, щонайменше сумнівним видається такого роду роз’яснення, котре швидше може ускладнити ситуацію, аніж оптимізувати її вирішення.
Окрім того, пленум сформулював свою позицію щодо неможливості вважати належними доказами роздруківки веб-сторінок.

В цілому, як свідчить існуюча судова практика по даній категорії справ, суди у більшості випадків не ставлять під сумнів звичайні ніким не завірені роздруківки Інтернет-сторінок та велика частина рішень ґрунтується саме на таких роздруківках.

Натомість, позиція пленуму викладена у пункті 46 постанови протилежна:

«роздруківки Інтернет-сторінок (web-сторінок) самі по собі не можуть бути доказом у справі. Але якщо відповідні документи видані або засвідчені закладом або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, то згідно із статтею Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 вони мають на території України доказову силу офіційних документів».

Цікаво прослідкувати чи зміниться судова практика після надання пленумом даного роз’яснення.

Викликає інтерес роз’яснення пленуму щодо одностороннього розірвання ліцензійного договору.

Так, відповідно до ч.2 статті 1110 Цивільного кодексу України, ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об’єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною інших умов договору.

З цього приводу пленум ВГСУ пунктом 5.5. постанови роз’яснив, що передбачена зазначеною вище статтею ЦК можливість відмови від ліцензійного договору не потребує для своєї реалізації звернення до суду (що не виключає можливості оскарження в суді обґрунтованості такої відмови). Відмова вважається такою, що відбулася, з моменту одержання ліцензіаром або ліцензіатом повідомлення про неї, якщо інше не передбачено договором.

Іншими словами, в разі порушення однією зі сторін ліцензійного договору будь-якої з його умов, і якщо договором не визначено інше, інша сторона має право в односторонньому порядку відмовитися від такого договору, направивши контрагенту відповідне повідомлення. Після отримання останнього договір вважається розірваним.

Щодо істотних умов ліцензійного договору.

Відповідно до статті 1109 Цивільного кодексу України, у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об’єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Іншими словами, наведена стаття ЦК наводить перелік істотних умов, за відсутності хоча б однієї з них договір вважатиметься неукладеним.

Натомість, пленум ВГСУ пунктом 30.1. постанови, визначаючи перелік істотних умов ліцензійного договору, не включив до нього винагороду:

30.1 Ліцензійний договір про надання дозволу на використання творів та/або об’єктів суміжних прав вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (строку дії договору; способу використання твору; території, на яку поширюється право, що надається; інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди).

З огляду на те, що в теорії та практиці немає абсолютної єдності поглядів у відношенні того чи повинна бути винагорода істотною умовою ліцензійних договорів та відповідно чи призводить її відсутність до неукладеності договору, позиція пленуму з цього приводу щонайменше заслуговує на увагу.

Пунктом 6.1. пленум надав роз’яснення щодо реалізації такого способу захисту як вилучення товарів виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів.

Зокрема, пленум ВГСУ зазначив:

Якщо господарським судом приймається такого роду рішення, то у резолютивній частині рішення, а відповідно – і у виданому на його виконання наказі мають зазначатися як найменування такого роду товарів (матеріалів, знарядь), так і ті притаманні їм ознаки, (в тому числі за необхідності – індивідуальні), які дають можливість виокремити їх з числа інших однорідних виробів (товарів, предметів).

В світлі того, що суди у своїх рішенням часто використовують абстракті формулювання щодо товарів/матеріалів/знарядь, які підлягають вилученню, це часто призводить до ускладнення виконання таких рішень. У зв’язку з цим, спроби пленуму спрямувати діяльність судів в русло більшої деталізації та конкретизації, безумовно, можна вважати раціональними.

Пунктом 35 постанови пленум роз’яснив свою позицію щодо колізії між нормами ст. 430 Цивільного кодексу і ст.16 Закону про авторське право і суміжні права, відносно розподілу майнових прав на службові твори між працівником і роботодавцем.

Позиція пленуму відображає існуючу практику та полягає у наданні переваги нормі Цивільного кодексу, як такій що прийнята пізніше.

“35. Якщо твір та/або об’єкт суміжного права створено (здійснено, вироблено) за службовим завданням роботодавця та за його рахунок або в порядку виконання службових обов’язків, передбачених трудовим договором (контрактом) або за замовленням, то у відповідності із статтями 429, 430 ЦК України виключні майнові права на цей об’єкт інтелектуальної власності належать сторонам такого договору спільно, якщо інше не встановлено договором; при цьому особисті немайнові права не відчужуються і залишаються за авторами і виконавцями – фізичними особами”.

Пунктом 40 пленум надав роз’яснення щодо вичерпання прав на використання твору і яким чином теорія вичерпання прав застосовується стосовно поширення твору в мережі Інтернет.

«40. Право на поширення в будь-який спосіб твору належить авторові твору, який, зокрема, може дозволяти чи забороняти розповсюдження оригіналу або примірників твору. При цьому якщо оригінал чи примірники правомірно опублікованого твору з дозволу автора введено в цивільний обіг шляхом продажу або іншої передачі майнових прав на них на території України, подальше розповсюдження шляхом продажу або дарування оригіналу чи примірників твору допускається без згоди автора чи (у випадку набуття за договором чи законом майнового права інтелектуальної власності іншою особою) іншого суб’єкта авторського права та без виплати винагороди (вичерпання права на розповсюдження твору). Відповідне право застосовується лише до примірників твору, які виражені в матеріальній формі: за інших форм вираження твору вичерпання права може й не відбуватися, зокрема, права на розповсюдження твору в мережі Інтернет. Використання твору, розміщеного (з дозволу автора) в мережі Інтернет, можливе лише з дозволу суб’єкта авторського права на цей твір (за винятком відтворення та використання твору в некомерційних цілях (в особистих, у тому числі для навчання тощо)»

Абзацом 5 пункту 46 пленум роз’яснив, що відтворення об’єкта інтелектуальної власності з іншого сайту без підтвердження правомірності використання об’єкта інтелектуальної власності не може бути підставою для звільнення відповідача від відповідальності.

Щодо спорів, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг, пунктом 56 пленум зазначив:

«56. У розгляді позовних вимог, пов’язаних із здійсненням державної реєстрації знака для товарів і послуг, господарським судам необхідно мати на увазі, що суду не надано повноважень зобов’язувати відповідний державний орган здійснити реєстрацію такого знака, оскільки даний орган, здійснюючи реєстрацію, обов’язково перевіряє також відповідність позначення, щодо якого подано заявку на здійснення державної реєстрації, вимогам чинного законодавства; але суд може зобов’язати уповноважений орган розглянути у встановленому порядку питання про державну реєстрацію знака.»

Абзацом 2 пункту 58 пленум сформулював цілком раціональну позицію щодо зловживання правами власником знака для товарів і послуг, а саме: господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відмовити особі в захисті права на знак для товарів і послуг, якщо її дії, вчинені на час подання відповідного позову, кваліфікуються як зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Разом з тим, відносність та суб’єктивність самої категорії «зловживання правом», очевидно, може слугувати й протилежним цілям та сприяти сваволі судів у її застосуванні.

Заслуговує на увагу роз’яснення викладене у абзаці 2 пункту 64 постанови, яким пленум зазначив про підстави зупинення провадження у справах про припинення порушення права на знак.

Зокрема, згідно з позицією пленуму, якщо особа подає позов до суду про припинення порушення права на знак, при цьому іншою особою (очевидно, відповідачем чи іншою заінтересованою особою) подано позов про визнання недійсним свідоцтва і підсудність таких справ не збігається, то господарський суд, який розглядає справу про припинення порушення права на знак повинен зупинити провадження у справі до вирішення іншим судом спору у справі про визнання свідоцтва на зареєстрований знак недійсним.

Щодо матеріалів, якими може підтверджуватися момент першого використання комерційного найменування. Абзацом 4 пункту 80 постанови, пленум зазначив, що такий факт може встановлюватися, поміж іншого, даними державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта господарювання.

«Момент першого використання комерційного (фірмового) найменування може встановлюватися за даними державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта господарювання, фінансової і технічної документації (рахунки, накладні, технічні умови), рекламних матеріалів, охоронних документів на об’єкти промислової власності (патенти на промислові зразки, деклараційні патенти на винаходи), реєстрації доменного імені тощо.»

Цікаво, що в суддівській практиці мають місце висновки, які прямо заперечують можливість використання відомостей державної реєстрації для встановлення факту наявності у особи права на фірмове найменування. Зокрема, суди зазначають, що доказами використання комерційного найменування не можуть бути статутні документи, інші документи які регулюють відносини реєстрації юридичної особи, оскільки такі дані не підтверджують факту його використання особою. При цьому, належними доказами на підтвердження такого використання суди часто називають виключно рекламу і договори.

Щодо внесення об’єкту права інтелектуальної власності до статутного капіталу пленум зазначив:

«5.1. (….) У разі внесення майнового права до статутного капіталу юридичної особи окрім зазначення про це в установчому договорі необхідне укладення окремого договору про передання виключного права, а у випадках, передбачених законом, – також і державна реєстрація такого окремого договору.»

Ефимчук Оксана
1 комментарий
Vas 
Ноябрь 10, 2012 16:35

Спасибо! Очень интересно!!!

еще коментарии
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий