Записи

интеллектуальная собственность

«Організатори концертів проти організацій колективного управління правами» або «Чому б Мадонні не змінити громадянство?»

_

Слідом за французом Депардьє, привід задуматися над зміною громадянства (цього разу на українське) з’явився і у поп-королеви Мадонни. Адже де ще як не в Україні інтереси зірки так відчайдушно відстоюють особи, про існування яких остання, вірогідно, і не здогадується.

Поштовхом для такого роду роздумів стало рішення Подільського районного суду міста Києва, яким на користь Мадонни та ряду інших відомих західних виконавців і авторів присуджено компенсацію за порушення авторських прав у загальному розмірі більше мільйона гривень.

У рішенні від 18 січня 2013 року, суд дійшов висновку, що організатор концерту неправомірно використав твори, авторами яких є позивачі (всього 46 іноземних суб’єктів включно з Мадонною), оскільки ліцензійний договір на придбання прав укладено з організацією колективного управління, яка не мала достатнього обсягу прав на його укладення. При цьому, суд дійшов висновку, що такий достатній обсяг прав був у іншої особи – суб’єкта звернення з позовом, а саме ДП «Українське агентство з авторських та суміжних прав».

В даному контексті, актуальним видається дослідження юридичної складової відносин організатор концерту – виконавець – автор на предмет розподілу обов’язків між зазначеними суб’єктами. Головне питання, яке підлягає з’ясуванню – чи дійсно закон встановлює пряме зобов’язання організатора концерту сплачувати винагороду авторам творів, які виконуються в ході концерту, та чи розглядає закон дії організатора як такі, що підпадають під визначення «публічного виконання»?

В судовій практиці сформувалася позиція, згідно з якою сплачувати винагороду авторам композицій, які виконуються в ході концертного заходу, зобов’язаний не виконавець, а організатор концерту, оскільки начебто останній здійснює «публічне виконання» таких композицій. Зазначена позиція закріпилася у правозастосовній практиці на стільки стало, що до її законності не апелюють навіть самі організатори при побудові схеми юридичного захисту у спорах з організаціями колективного управління правами (ОКУП).

Разом з тим, аналіз норм чинного законодавства, дає усі підстави поставити під сумнів правомірність такого розподілу обов’язків між виконавцями і організаторами.

Перш за все, звернемося до визначення «публічного виконання», яке міститься у Законі «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до статті 1 названого закону, публічне виконання – це подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола сім’ї або близьких знайомих цієї сім’ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час.

З наведеної дефініції чітко вбачається, що в частині «живого виконання» закон відносить публічне виконання до дій безпосередньо виконавців творів. Адже, очевидно, що організатор сам по собі аж ніяк не здійснює декламації, гри, співу, танцю того чи іншого твору.

Друга частини визначення (подання творів за допомогою будь-яких пристроїв і процесів) теоретично може бути віднесена до діяльності організаторів, зокрема, у разі коли, приміром, твори виконуються не безпосередньо «на живо», а «під фонограму». В такому випадку, можна припустити, що відповідну функцію вмикання-вимикання фонограми може виконувати організатор. Проте в будь-якому випадку дана обставина підлягає встановленню у кожному конкретному випадку.

Як вбачається, законодавче визначення «публічного виконання» не дає підстав однозначно пов’язати його з діями організатора концерту.

Разом з тим, діяльність організатора, безперечно, пов’язана з використанням прав авторів музичних творів, оскільки він причетний до проведення концерту. Однак існування такого зв’язку не може автоматично кваліфікуватися як безпосереднє використання організатором прав у формі «публічного виконання», оскільки така кваліфікація щонайменше не відповідає визначенню закону.

Предметом для дискусії може бути віднесення діяльності організатора до так званих «інших форм використання авторських прав», адже наведений в законі перелік не є вичерпним. Однак категорична позиція, що закріпилася в судовій практиці і полягає у визначенні дій організатора як «публічне виконання творів», є щонайменше суперечливою та такою, що не відповідає букві закону.

Більше того, закон про авторське право не містить ані згадки про такого суб’єкта використання об’єктів авторського права як «організатор концерту», як і про форми використання ним таких об’єктів, що є додатковою підставою ставити під сумнів правомірність існуючої практики.

В якості аргументу на обґрунтування обов’язку саме організатора відраховувати роялті авторам, використовується норма Закону про гастрольні заходи в Україні. Остання встановлює, що організатори гастрольних заходів несуть відповідальність за дотримання положень законодавства України про авторські і суміжні права. Разом з тим, дана норма прямо не встановлює обов’язку організаторів укладати ліцензійні договори з власниками прав на твори, які виконуються в рамках гастрольного заходу. Більше того, наступне положення цього ж закону деталізує наведену норму: гастрольні заходи проводяться організаторами на підставі договорів, укладених відповідно до закону з гастролерами, власниками (уповноваженими ними органами чи особами) стаціонарних сценічних майданчиків та іншими підприємствами, установами та організаціями.

Як вбачається з переліку необхідних для укладення організатором договорів, ліцензійні договори з авторами виконуваних в межах концерту творів в ньому прямо не визначені. При цьому, будь-яке розширене тлумачення наведеної норми в напрямку покладення на організатора додаткових обов’язків, які законом прямо не визначені, є безумовно неправомірним.

Ще більш парадоксальним видається зобов’язання організатора платити авторам роялті в контексті того, що організатор в дійсності може і не знати точного переліку творів, які будуть виконані в ході концерту. А відтак, в разі, якщо артист в ході заходу не заплановано вирішить виконати той чи інший твір, це автоматично матиме наслідком порушення з боку організатора, оскільки останній заздалегідь не отримав дозволу на використання прав на такий твір і не сплатив винагороду. Таким чином, організатор нестиме відповідальність за дії іншої особи, які об’єктивно знаходяться поза межами його контролю.

Не беручись оцінювати законності та обґрунтованості рішення Подільського районного суду у «справі Мадонни», варто все ж звернути увагу на наступні щонайменше сумнівні мотиви, покладені в основу такого рішення.

Як вбачається з рішення, суд дійшов висновку про наявність у суб’єкта звернення з позовом необхідного обсягу прав відносно усіх 23 виконаних впродовж концерту композицій, керуючись даними з електронного каталогу в мережі Інтернет. При цьому, як вбачається, в ліцензійних договорах про передачу прав конкретного переліку творів, права на які передаються, не визначено. В даному контексті постає питання – чи може вважатися договір таким, що має предмет, а відтак є укладеним, якщо в ньому відсутнє зазначення конкретного об’єкту, права на який передаються?

У своєму рішення суд оцінки даним обставинам не надав, натомість дійшов висновку, що відомості з Інтернет-каталогу є достатніми для встановлення наявності у особи прав на відповідний перелік композицій.

На скільки законними є такі дії суду першої інстанції буде встановлюватися при перегляді рішення у апеляції.

Окрім того, варто звернути увагу, що в чинному законодавстві на сьогодні немає ясності в питанні, які саме організації колективного управління правами уповноважені збирати винагороду за подібні форми використання авторських прав. Адже в контексті даної справи, організатор таки уклав договір з ОКУП, однак за висновком суду визначена остання була неправильно.

У зв’язку з цим, наразі існує потреба конкретизувати вказані питання на законодавчому рівні з метою зменшення кількості подібного роду спорів.

Цікаво, що у закордонному досвіді питання очищення прав на твори, які виконуються в межах концертних заходів, також врегульовано неоднозначно. Приміром, в Британії, Франції обов’язок придбання прав та сплати роялті покладено на організаторів, які укладають договори з визначеними організаціями колективного управління правами. Протилежно ситуація вирішується у США, де виконавець творів самостійно отримує ліцензію на їх виконання від авторів чи інших правовласників та сплачує винагороду або така ліцензія надається безкоштовно.

Ефимчук Оксана
3 комментариев
Ігор 
Февраль 7, 2013 22:07

Шановна пані Оксано!

Прикро, але не всі наведені Вами аргументи базуються на нормах чинного законодавства.
Схоже, практика діяльності вітчизняних організаційколективного управління Вам не знайома.

Оксана Ефимчук 
Февраль 7, 2013 22:39

Шановний пане Ігорю,
Прикро, що в нашій державі практика превалює над законом та здоровим глуздом.
В публікації відображена моя думка, яка базується на об’єктивній оцінці правових норм, та яка, безумовно, не усім імпонує.
Готова розглянути Ваші більш предметні міркування.

Ігор 
Февраль 10, 2013 09:38

Шановна піні Оксано!

Перепрошую за дещо, можливо, некоректну форму вираження своїх думок у попередньому пості.
Не вдаючись до правової дискусії щодо правових підстав виплати роялті саме організаторами концертів (при тому що я не поділяю викладену Вами позицію), хочу все ж більше акцетувати увагу на аналізі Вами судового рішення.
Перш за все, хотілося б дізнатися, як можна надавати оцінку доказам (зокрема, даним з системи ІРІ), не володіючи інформацією про їх правову природу?
Або інше. Ви зазначаєте: “як вбачається, в ліцензійних договорах про передачу прав конкретного переліку творів, права на які передаються, не визначено”. Де в судовому рішенні посилання на ліцензійні договори, надані стороною позивача??? Хіба там мова йде про ліцензійні договори???
Далі Ви пишите, що “на сьогодні немає ясності в питанні, які саме організації колективного управління правами уповноважені збирати винагороду за подібні форми використання авторських прав”. Тут Ви, очевидно, чітко не встановили для себе співвідношення між різними організіцями колективного управління, що діють в Україні, зокрема, такими, що здійснюють управління авторськими правами, і іншими – по управлінню суміжними правами. А різниця існує, причому суттєва.
В подробиці вдаватися не буду – вважаю, цього достатньо.
Додам лишень, що даними кометарями хочу звернути Вашу увагу на необхідність детального аналізу всіх обставин, викладених в рішенні, перш ніж надавати правову оцінку рішенню суду в цілому.
І такі оцінки прослідковуються не тільки у Вашій статті. Сьогодні в пресі можна побачити коментарі представників ще кількох юридичних компаній в Україні, які також роблять висновки, не провівши належної оцінки всіх обставин цієї справи. І це не грає на їх користь.

З повагою та надією на розуміння,
Ігор.

еще коментарии
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий