Записи

судебный процесс

Судова преюдиція

paragraph-736864

Спеціально для «Судового вісника» № 5

Правове регулювання питання преюдиційності судових актів є недосконалим, що породжує формування суперечливих роз’яснень та неоднозначної судової практики

Важливе значення при вирішенні спорів судами має преюдиційність судових актів, яка не лише впливає на процес доказування, але й дозволяє уникнути прийняття судами різних рішень з одних і тих самих питань. Попри важливість вказаного інституту для всіх видів судочинства, його законодавче регулювання не можна визнати досконалим, що підтверджується відсутністю у процесуальних кодексах поняття «преюдиційності», формуванням неоднозначної судової практики щодо визначення переліку процесуальних документів, обставини у яких мають преюдиційне значення, тощо.

Обов’язковість ухвал

Незважаючи на те, що ухвали судів є видами судових рішень, а встановлені в останніх обставини мають преюдиційне значення, питання щодо наявності таких обставин у судових ухвалах вирішується судами неоднозначно. Так, у справі № 5023/3138/11 (постанова від 11 березня 2014 року) Вищий господарський суд України відхилив посилання заявника на преюдиціальність обставин, зазначених в постанові Вищого господарського суду України, зокрема, з огляду на те, що остання прийнята за наслідками перегляду ухвали господарського суду про вжиття заходів до забезпечення позову, яка не є рішенням господарського суду в розумінні частини 2 статті 35 та частини 1 статті 82 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України.

Натомість у постанові від 19 квітня 2016 року у справі № 20/49 Вищий господарський суд України визнав преюдиціальними обставини, що вказані в ухвалі господарського суду, винесеної за результатами розгляду судом скарги на дії органу Державної виконавчої служби.

Якщо ж проаналізувати чинне процесуальне законодавство, то можна дійти висновку, що ухвали судів з процесуальних питань не можуть містити преюдиційних фактів. Так, як вбачається з частини 1 статті 82, пункту 3 частини 1 статті 84 ГПК України обставини справи, встановлені господарським судом, вказуються у мотивувальній частині рішення, прийнятого по суті. Натомість ухвали відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України виносяться господарським судом у разі, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо).

Тобто ухвали господарських судів не можуть встановлювати обставин, пов’язаних із предметом доказування в конкретній справі, оскільки такі факти можуть бути встановлені лише шляхом оцінки встановлених фактичних обставин при вирішенні спору по суті шляхом дослідження доказів у судовому засіданні. З цих же підстав, не повинні мати преюдиційного значення обставини, вказані у винесених з процесуальних питань ухвалах судів у адміністративних та цивільних справах, адже ними не вирішується спір по суті, а отже, не досліджуються та не встановлюються відповідні обставини.

Інстанційна преюдиційність

При застосуванні норм щодо обов’язковості урахування судових актів під час розгляду справ важливим є вирішення питання щодо наявності преюдиційних обставин в актах судів апеляційної та касаційної інстанцій. Аналіз правових норм, що наділяють апеляційні суди повноваженнями повторно розглядати справи за правилами розгляду цих справ у першій інстанції (за деякими винятками), зокрема, в тому числі, щодо встановлення обставин справи, дає підстави для висновку, що факти, зазначені у постанові (ухвалі) апеляційного суду, прийнятої за результатами перегляду судового рішення по суті, є обов’язковими та повинні враховуватись судами при вирішенні спорів.

Водночас певні труднощі виникають при врахуванні судами як преюдиційних обставин, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, що обумовлено «обмеженими» повноваженнями вказаного судового органу. Так, у постанові від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» Пленум Вищого господарського суду України зазначив, що не надається преюдиціального значення також фактам (обставинам), зазначеним у судових рішеннях касаційної інстанції, оскільки останню не наділено правом, зокрема, встановлювати або вважати доведеними обставини і вирішувати питання, пов’язані з доказуванням – за винятком випадків, коли касаційна інстанція, скасувавши рішення попередніх судових інстанцій, прийняла нове рішення на підставі встановлених ними обставин.

Проте така позиція не узгоджується з чинним законодавством України, яке не забороняє зазначення у судових актах касаційного суду преюдиційних обставин. Відсутність у суду касаційної інстанції повноважень встановлювати обставини ще не свідчить про відсутність таких обставин у тексті винесеної ним постанови, оскільки за змістом частини 1 статті 111-7 ГПК України касаційна інстанція перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи не залежно від того, чи вона приймає нове, змінює попереднє рішення чи залишає в силі одне із раніше прийнятих рішень.

У свою чергу, неврахування зазначених у постанові суду касаційної інстанції обставин як преюдиційних свідчитиме про порушення статті 35 ГПК України та ігнорування практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішень від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 6 вересня 2005 року у справі «Салов проти України»), відповідно до якої одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової певності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.

Окрема позиція

 

Цікавою в аспекті врахування обставин як преюдиційних є правова позиція Вищого адміністративного суду України, викладена у листі від 14 листопада 2012 року № 2379/12/13-12. Так, у вказаному листі зазначається, що передбачене частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Поряд з цим, суд касаційної інстанції передбачає порядок спростування таких обставин – учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази, які повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 86 КАС України.

Тим самим вищий судовий орган не лише ставить під сумнів встановлені судами обставини, але й вимоги процесуального закону та практику Європейського суду з прав людини щодо обов’язковості судових рішень. Чинне законодавство не передбачає випадків неврахування судами преюдиційних обставин, встановлених у судових рішеннях в адміністративній, цивільній та господарській справі. У протилежному разі законодавець нівелював би значення судового рішення та створював можливості для прийняття судами діаметрально протилежних судових актів з одних і тих самих питань, що не лише негативно відображалося б на якості правосуддя, а й суперечило сутності правової держави.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновки, що на даний час правове регулювання питання преюдиційності судових актів є недосконалим, що породжує формування суперечливих роз’яснень та неоднозначної судової практики. Подолання вказаних проблем можливе шляхом внесення змін до процесуальних кодексів, які б визначали вичерпний перелік документів, обставини у яких преюдиційного значення не мають.

Кучерук Нина
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий