Записи

судебный процесс

Законні потреби

5 2

 

Відсутність законодавчого врегулювання питання підвідомчості спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб породжує формування суперечливих правових висновків ВСУ та неоднозначної судової практики

Необхідною умовою прийняття законного судового рішення у справі є її розгляд встановленим законом судом, що забезпечується, зокрема, наявністю у процесуальному праві інституту підвідомчості. Попри те, що процесуальне законодавство визначає перелік справ, підвідомчих судам різних спеціалізацій, значна частина спорів залишається поза межами такого правового регулювання. До останніх відносяться справи за позовами вкладників та кредиторів до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) та їх уповноважених осіб, що є предметом розгляду різних судів загальної юрисдикції.

Конфлікт юрисдикцій

Протягом останніх років вказана категорія справ розглядались виключно адміністративними судами. Проте 16 лютого 2016 року Верховний Суд України (ВСУ) вирішив, що ці справи слід вирішувати у порядку господарського судочинства. Зокрема, у постанові від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15 та постанові від 15 червня 2016 р. у справі № 826/20410/15 найвищий судовий орган дійшов висновку, що на спори, які року виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Тим самим, посилаючись на положення статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», статті 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 2 Закону України «Про систему гарантуванню вкладів фізичних осіб» та статті 12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, суд вищої інстанції фактично ототожнив ліквідацію банку з банкрутством юридичної особи.

Проте такий правовий підхід видається суперечливим, оскільки не узгоджується з нормами чинного законодавства. По-перше, стаття 12 ГПК України, що визначає підвідомчість справ, не відносить вказані спори до юрисдикції господарських судів. По-друге, відсутні підстави і для ототожнення ліквідації банку з банкрутством юридичної особи, адже вони проводяться за різними процедурами та мають різне правове регулювання. Більше того, не можна визнати правомірним застосування ВСУ до відносин щодо ліквідації банків Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки його дія на вказані правовідносини не поширюється, про що чітко зазначається у частині 8 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Також не можна залишити поза увагою і той факт, що у вищезазначених справах ВСУ скасував судові рішення попередніх інстанцій з підстав порушення ними виключно норм матеріального, а не процесуального права. Незрозуміло з яких мотивів суд вищої інстанції відносить питання щодо підвідомчості справ до сфери регулювання матеріального права, проте з впевненістю можна стверджувати, що така позиція з чинним законодавством не узгоджується.

Безперечно, що наявність таких суперечливих правових висновків ВСУ призводить до труднощів у застосуванні відповідних процесуальних норм судами нижчих інстанцій, адже останні мають враховувати ці висновки в силу вимог статті 111-28 ГПК України, статті 242-2 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України.

Судові тяганини

Як свідчить судова практика, господарські суди нижчих інстанцій до таких нововведень ВСУ «не готові» та відмовляють у прийнятті позовних заяв до Фонду, користуючись наданим їм Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» правом відступу від правових висновків ВСУ. Зокрема, в ухвалах від 30 вересня 2016 року у справі № 922/3122/16, від 29 вересня 2016 року у справі № 917/1490/166 Господарський суд міста Києва відмовив у прийнятті позовних заяв до Фонду та її уповноваженої особи, посилаючись на те, що спір виник не з корпоративних чи приватизаційних відносин, а вказані заяви подані фізичними особами, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Цікавою є позиція цього ж суду, що викладена в ухвалі від 3 жовтня 2016 року у справі № 910/17843/16. У вказаній справі суд дійшов висновку про те, що уповноважена особа як фізична особа не може бути стороною у господарському процесі, у зв’язку з чим за наявності вимог до неї спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства.

Натомість непоодинокими є випадки відмови у прийнятті вказаних позовних заяв і районними судами. Так, ухвалами від 16 вересня 2016 року у справі № 761/32794/16-ц, від 26 вересня 2016 року у справі № 761/33509/16-ц, від 8 вересня 2016 року у справі № 761/31805/16-ц тощо Шевченківський районний суд міста Києва відмовив у прийняття позовів фізичних осіб до Фонду та його уповноваженої особи, посилаючись на вищезазначені висновки ВСУ.

Тож ВСУ, намагаючись забезпечити однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій, своїми суперечливими висновками фактично призвів до виникнення ситуацій, за яких жоден із судів не розглядає справу внаслідок її непідвідомчості. Як наслідок, заявники позбавляються гарантованого їм Конституцією України та міжнародно-правовими актами доступу до правосуддя, що у правовій державі недопустимо.

Водночас слід погодитись з висновком ВСУ щодо непідвідомчості вказаної категорії справ адміністративним судам, оскільки, по-перше, ані Фонд, ані його уповноважена особа не здійснюють жодних владних управлінських функцій у спірних відносинах, а отже, не є суб’єктами владних повноважень; по-друге, спірні відносини не передбачають підпорядкованості, залежності чи контролю, а тому не є публічно-правовими. При цьому такі категорії справ в залежності від суб’єктного складу сторін спору повинні розглядатися у порядку цивільного (якщо хоча б одна із сторін є фізичною особою) або господарського судочинства.

Таким чином, можна зробити висновок, що відсутність законодавчого врегулювання питання підвідомчості спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб породжує формування суперечливих правових висновків ВСУ та неоднозначної судової практики, що позбавляє заявників доступу до правосуддя. Подолання вказаної проблеми можливе шляхом внесення відповідних змін до процесуального законодавства, які б визначали юрисдикцію судів при вирішенні вказаної категорії спорів.

Кучерук Нина

оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий