Записи

налоговое право

Питання страхових платежів та відшкодування у практиці ВАСУ

VASU

У нещодавно розглянутих справах, що стосувалися сфери страхування, ВАСУ звернувся до аналізу нюансів віднесення страхових платежів до здійснених платником податку витрат, а сум страхового відшкодування – до доходів.

Так, 21.02.2017 року ВАСУ постановив ухвалу у справі № 820/11841/15, що стосувалася витрат платника податку на оплату послуг страхової компанії. В центрі уваги колегії суддів опинилися деталі справи, які свідчили, що суб’єкт господарювання скористався послугами страхової компанії щодо добровільного страхування фінансових ризиків. В процесі проведення перевірки податковий орган виявив, що за охоплений нею період на підприємстві не трапилося жодного страхового випадку. Це дало податківцям підстави утвердитися у думці, що у діяльності платника податку відсутні ризики, а відтак, і нема потреби у послугах страхової компанії. Податковий орган підсумував, що зв’язок між проведеними операціями зі страхування та фінансово-господарською діяльністю підприємства не простежується, а отже, платник податку неправомірно відніс суму страхових платежів до здійснених ним витрат.

Вирішуючи справу ВАСУ виходив із класичного розуміння послуги як такої, що споживається в процесі її надання та правової природи договору страхування.

Принагідно додамо ремарку, що аналізований договір відноситься до числа алеаторних (ризикових), тобто таких, у яких виникнення, зміна чи припинення тих чи інших прав та обов’язків залежить від настання об’єктивно випадкових для самих сторін обставин (подій). Обов’язок страховика надати страхове відшкодування реалізується не відразу і не у всіх випадках, а лише за умови настання страхового випадку. Відповідно страховик в одних випадках отримує дохід на нееквівалентній основі, а в інших – повинен здійснити виплату, розмір якої суттєво перевищує отриману ним винагороду. У цьому і полягає алеаторний характер договору страхування.[1] Правова мета ризикових договорів не вичерпується набуттям прав вимоги до іншої сторони (causa credendi), а ускладнюється ще одним елементом – перерозподілом ризику. На прикладі договору страхування це простежується найбільш яскраво: з моменту вступу в силу страхового договору страховик за певну плату несе ризик замість страхувальника. Відповідно виконання страховиком договору полягає не лише у виплаті страхового відшкодування при настанні страхового випадку, але і у понесенні ним ризику з моменту виникнення страхових відносин. Прийняття до уваги ризику є частиною домовленості сторін.[2]

Суд касаційної інстанції підкреслив, що страхові платежі фактично не мають безпосереднього зв’язку із настанням страхового випадку (хоча їх розмір і обумовлений оцінкою ризику), зазначивши, що «…факт надання послуги страхування не пов’язаний безпосередньо з настанням страхового випадку. Визначення страхування як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов’язкове і неминуче настання відповідної події. З моменту вступу в силу договору страхування (сплати страхової премії) і впродовж усього терміну дії договору страхування, послуга страхування є зробленою (наданою), адже упродовж усього терміну дії такого договору застрахований інтерес страхувальника є захищеним».

Таким чином розгляд справи було підсумовано позицією, згідно з якою, витрати на страхування – це «оплата» не страхового випадку, а радше перманентного почуття безпеки страхувальника.

Міркування ВАСУ щодо віднесення отриманих сум страхового відшкодування до доходів платника податку були наведені в ухвалі від 15.03.2017 року у справі № 2а/2570/3582/11, що стосувалася страхування банківських ризиків. Із обставин справи відомо, що банком були укладені договори страхування фінансових ризиків непогашення кредитів. Страхові платежі по застрахованим кредитам були сплачені та віднесені банком до складу валових витрат. Кредити не були повернуті позичальниками, що в свою чергу стало приводом для виплати фінансовій установі страхового відшкодування. Провівши перевірку, податковий орган дійшов висновку, що суми отриманого страхового відшкодування банк зобов’язаний був віднести до своїх валових доходів. Інтерес у тривалій судовій тяганині по даній справі становить те, що судді першої та апеляційної інстанцій покладали в основу своєї позиції аргумент про те, що банком не страхувалися збитки, а страхове відшкодування здійснювалось у розмірі, що дорівнює сумі непогашення кредиту. У судових рішеннях наголошувалося, що «в договорах не зазначено про страхування банком будь-яких збитків… відсутнє саме поняття ‘застраховані збитки’», а отже, на думку судів, не було підстав для віднесення банком отриманих сум відшкодування до доходів.

Щодо поняття «застрахованих збитків», то варто зазначити, що у розумінні статті 4 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, пов’язані, зокрема з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування).[3] Сплачуючи страхові платежі, страхувальник має на меті убезпечити себе від настання (ненастання) певної події, наслідком якої може бути завдання йому збитку, розмір якого може бути точно визначений після настання такої події (страхового випадку). Майновий інтерес банку був пов’язаний із ризиком настання страхового випадку – неповернення його клієнтами наданих кредитів, що завдало би фінансовій установі збитку в розмірі суми непогашених кредитів. На завдання банкові збитку таким чином вказувало і те, що після отримання страхового відшкодування він не вживав будь-яких правових заходів по стягненню заборгованості безпосередньо з позичальників, оскільки у відповідності до умов договорів страхування, до страхової компанії після перерахування страхового відшкодування перейшло право на регресний позов до позичальника.

З огляду на вищезазначені нами міркування, вважаємо доречним висновок про кореляцію між майновим інтересом банку і понесеним збитком.

Розглядаючи справу ВАСУ вказав, що «…визначальною умовою страхового відшкодування є наявність понесених збитків, що були застраховані», фактично визнаючи, що банк поніс збитки у сумі неповернених кредитів, що і становило порушення його майнового інтересу.  



[1] Гражданское право. Том 2. Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М., Велби, 2003. С. 581

[2] Capitant H. De la cause des obligations. Paris, 1927. Tome troisieme. P. 52.

[3] На час виникнення спірних правовідносин стаття 4 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 № 85/96-ВР вказувала на те, що об’єктами страхування можуть бути  майнові  інтереси пов’язані, зокрема з володінням,  користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування).

Дуда Таисия
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий