Записи

гражданское право

ЩОДО НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ФІНАНСОВОГО ЛІЗИНГУ

leasing

Серед договорів, які опосередковують передачу майна у власність, договір фінансового (непрямого) лізингу займає особливе місце не тільки в силу практичного застосування, але й у зв’язку з тим, що його законодавче регулювання доволі детальне. Свідченням цього є те, що непрямий лізинг регулюється не лише §6 глави 58 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), але й спеціальним ЗУ «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон). І цей аспект «подвійного регулювання» обумовлює проблеми, які виникають при укладенні такого договору, а в подальшому при визнанні його недійсним, що проявляється в практиці національних судів. Однією з таких є проблема форми договору фінансового лізингу.

 

Складність «подвійного регулювання». Так, відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Згідно зі статтею 799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Таким чином, з аналізу даних положень ЦК України договір фінансового лізингу підлягає нотаріальному посвідченню.

В той же час, як було вказано вище, договір фінансового лізингу врегульовано також на рівні спеціального закону. Відповідно до ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. В Законі вимога щодо нотаріального посвідчення не ставиться. Таким чином, виникають запитання щодо необхідності нотаріального посвідчення даного договору.

Відсутність єдиної позиції на рівні судової практики. Практика Верховного Суду України сьогодні складається за першим із названих підходів. Наприклад, у постанові Верховного Суду України від 16.01.2015 р. у справі № 6-2766цс15 вказано, що «виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України». Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

А також у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 р. по справі № 161/6341/15-ц зазначено: «висновок суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню норма статті 799 ЦК України щодо обов’язкового нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, є помилковим».

Про необхідність враховувати факт нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу при визнанні договору недійсним зазначено у правовій позиції Верховного Суду України також у постанові Верховного Суду України від 16.01.2015 по справі № 6-2766цс15. Дана позиція є доволі усталеною.

Діаметрально протилежну позицію було відображено Апеляційним судом міста Києва у рішенні від 26 квітня 2017 року у справі №22-5145. Так, колегія суддів вказала, що «аналізуючи всі вищенаведені положення цивільного законодавства у сфері фінансового лізингу у їх сукупності та взаємному зв’язку, можна дійти до висновку про те, що оскільки форма договору фінансового лізингу визначена спеціальним законом – ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», то застосування у цій частині (в частині визначення форми договору) до правовідносин фінансового лізингу положень ЦК України щодо форми договору найму транспортного засобу суперечить вимогам ст. 806 ЦК України. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, визначених ст. 220 ЦК України, оскільки при укладенні оспорюваного договору були порушені вимоги чинного законодавства щодо його нотаріального посвідчення». У цьому рішенні суд апеляційної інстанції відійшов від усталеної практики Верховного Суду України.

На нашу думку, позиція, відображена у згаданому рішенні, є більш обґрунтованою, ніж позиція ВСУ.

Погляд в контексті загальноправової теорії. Якщо аналізувати цю ситуацію з загальнотеоретичної точки зору, то можна дійти висновку, що має місце конкуренція загальної та спеціальної норми, тобто норми ЦК України та Закону. Конкуренція норм права полягає виникає у випадку, коли на врегулювання одного і того ж аспекту суспільних відносин претендують одночасно дві чи більше правові норми, котрі за своїм змістом не суперечать одна одній. Спеціальні норми конкретизують зміст загальноправових положень. Оскільки спеціальні норми є найменш загальними за своєю ознакою, то вони уособлюють юридичну оцінку конкретного факту. Наприклад, вирішуючи проблему «суперництва» положень ст. 1187 ЦК України щодо відшкодування шкоди (у частині другій статті йдеться про наявність правової підстави володіння джерелом підвищеної небезпеки як факт, що обумовлює можливість відшкодування шкоди таким суб’єктом) та ст. 1166 ЦК України (щодо доведення особою відсутності вини у її діях), однозначно перевага надається спеціальній нормі. На нашу думку, в ситуації, яка розкривається у даній статті, має місце аналогічний випадок.

Крім того, якщо дотримуватись правил тлумачення правової норми, то слід зазначити, що у диспозиції частини другої ст. 806 ЦК України вказано «з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом». Таким чином, сама норма передбачає можливість існування особливостей правового регулювання даного договору, що, в свою чергу, не виключає можливості відхилення від загальних положень про найм щодо договору лізингу.

Крім того, слід зазначити, що у зв’язку з регулюванням на рівні спеціального закону, незважаючи на структурне розміщення в самому ЦК України, договір лізингу є самостійним видом договору, який має власний масив правового регулювання, а тому більш обґрунтованим, як видається, буде застосування положень, що врегульовують цей договір на рівні спеціального закону. Що стосується розміщення договору лізингу в ЦК України, то такий аспект не є визначальним. До прикладу, на рівні ст. 978 ЦК України надано визначення поняття договору охорони. Ця стаття міститься в параграфі під назвою «Спеціальні види зберігання», проте за свою природою цей договір суттєво відрізняється від договору зберігання.

Важливим аргументом на користь необхідності досягнення визначеності в даному питанні є те, що «подвійне регулювання» – суттєвий недолік, це може бути предметом зловживань з боку сторін договору – шляхом подальшого застосування наслідків недійсності правочину до договору фінансового лізингу стороною, для якої такий договір став просто невигідним.

Крім того, на нашу думку, застосування спеціального закону загалом відповідає позиціям, викладеним у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

У справі «Штіль та інші проти Об’єднаного королівства» ЄСПЛ наголошує: «Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія». У справі «Реквеній проти Угорщини» ЄСПЛ вказує також на принцип передбачуваності закону. Так, особа повинна після ознайомлення з нормою передбачати, які  наслідки може спричинити певна дія. Таким чином, застосування спеціального закону в такому випадку виступає єдиноможливим способом вирішення проблеми з дотриманням вказаних принципів визначеності та передбачуваності.

Також зазначимо, що подібним чином Конституційний Суд України сформулював у рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі».

Врегулювання даного питання є особливо важливим у зв’язку з тим, що ЄСПЛ також акцентує на дотриманні принципу остаточного судового рішення. А тому позиція Верховного Суду України в цьому аспекті є особливо важливою.

 

Таким чином, з урахуванням особливостей, встановлених на рівні національного законодавства, доцільно виробити позицію ВСУ, яка б обґрунтовано вказувала, що нотаріальне посвідчення не є обов’язковим при укладенні договору фінансового лізингу. Така позиція відповідатиме як правилам застосування законодавства (в аспекті конкуренції загальної та спеціальної норми), так і принципу верховенства права, який опосередковується в рішеннях ЄСПЛ, зокрема, через принцип правової визначеності. Сподіваємось, що в постановах нового Верховного Суду позиція щодо нотаріального посвідчення буде змінена з урахуванням описаного вище підходу.

Грабовский Виктор

оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий