Записи

блог

Практика ЄСПЛ: чи можуть ЗМІ писати про причетність особи до вчинення злочину

LEq6zbvh5fyYyJOaL7sdtZSSpKr52GwG

Вивчення практики Європейського суду з прав людини з кожним днем все більше входить у повсякденну роботу юристів, у тому числі суддів, адвокатів та прокурорів, необхідність її дослідження беззаперечно визнається у професійному колі. Як відомо, ще з 2006 року згідно з Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди повинні при розгляді справ використовувати практику ЄСПЛ як джерело права. Причому Закон вказує на необмежену можливість використання рішень мовою оригіналу.

Звісно, не можна не згадати про правові позиції Верховного Суду України, у яких він вказував, що джерелом права в Україні є лише рішення Європейського суду з прав людини, постановлені проти України. Інші ж рішення, на його думку, правового значення в Україні не мають[1].

Все ж в аспекті сучасного інформаційного суспільства практика ЄСПЛ в інформаційних спорах є особливо важливою. Значний розвиток мережі Інтернет, а з ним і зростання потоку інформації через інтернет-ЗМІ призвели до пошуку нового балансу між правом на вираження поглядів журналістами та правом особи на захист від поширення недостовірної та такої, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, інформації.

Варто зауважити, що підходи до трактування свободи вираження думки закладалися ЄСПЛ ще задовго до превалювання інтернету в інформаційному суспільстві.

Так, у рішенні у справі Лінгенса проти Австрії, яке було ухвалено ще 1986 року, Європейський суд наголошував, що на пресі лежить завдання розповсюдження інформації, а у громадян є право її отримувати. Тим самим суд визнав особливе значення свободи вираження думки при обговоренні суспільно важливих тем.

У рішенні у справі Де Хаес і Гійселс проти Бельгії 1997 року цікавою видається така цитата Суду: «Суд захищає право журналіста на самостійний вибір стилю викладу і вважає, що журналістська свобода включає в себе можливість перебільшення у певній мірі, чи навіть провокації».

Предметом спору у цій справі стало притягнення двох журналістів до кримінальної відповідальності за поширення відомостей про вчинення злочинів, зокрема суддів. Вони також вказували, що суддя міг посприяти одній зі сторін у зв’язку з їх подібними політичними поглядами. Суд став на захист журналістів. Суд вказав, що в контексті цієї справи обвинувачення у вчиненні неправомірного діяння є лише поглядами, достовірність яких не можна довести. Також Суд вказав, що обвинувальний вирок щодо цих журналістів не був необхідним у демократичному суспільстві.

Цікавим для теми статті є те, де саме Суд провів межу між свободою слова та презумпцією невинуватості та як відповів на запитання, чи можуть журналісти у ситуації, описаній вище, відкрито стверджувати про вчинення особами злочину.

У рішенні наголошується на таких моментах. Журналісти перед публікацією статті провели велику підготовку, залучили експертів та дослідили наявну інформацію всебічно. Матеріали підготовки вони пред’являли суду як докази, проте суд їх не врахував тому, що журналісти відмовитись відкрити джерело. Уже це було визнано порушенням статті 10 Конвенції.

Крім того, навіть якщо рішенням суду будь-якої інстанції проголошується певна «істина», недопустимим є обмеження інших думок та поглядів, якщо вони ґрунтуються на певних фактах об’єктивної дійсності.

Також Суд вказав: «..хоча вона (прим. – преса) і не повинна переходити певні межі, зокрема щодо репутації та прав осіб, її обов’язок у тому, щоб повідомляти – будь-яким способом, який не протирічить її обов’язкам та відповідальності, – інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес…».

Лише одне повідомлення зі статті було визнано неприйнятним – щодо минулого батька одного із суддів, оскільки недопустимо дискредитувати особу за діяння її батьків.

Стосовно того, що стаття була виписана у критичний та різкий спосіб, Суд вказав, що стаття 10 захищає не тільки зміст, а й форму публікації.

З рішення у цій справі можна зробити висновок – якщо журналісти виписують власні висновки із належним чином досліджених об’єктивних даних, їхні дії є повністю правомірними. У чому і виражається концепція оціночності суджень.

Серед інших справ, пов’язаних із досліджуваною тематикою, досить цікавою є справа «Нова газета у Воронежі проти Росії», рішення у якій було постановлене ЄСПЛ 21 грудня 2010 року. Стосовно позивачів, які займали високі політичні посади у місті Воронежі, у місцевій газеті була розповсюджена інформація про причетність до корупційних та інших неправомірних дій. Місцеві суди встановили, що інформація, викладена автором у статті, є недостовірною та порочить честь, гідність та ділову репутацію позивачів.

Натомість ЄСПЛ вказав на порушення національними судами стандартів та принципів, викладених у статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Як висновок, суд вказав, що стаття 10 Конвенції передбачає лиш незначні обмеження обговорення тем, які становлять публічний інтерес та наголосив на відсутності необхідності у демократичному суспільстві подібних втручань.

Конкретними доводами Суду у цій справі стали такі. Політики та державні діячі, щодо яких і була написана вказана вище стаття, приваблюють кожним своїм словом і дією пильну увагу суспільства. Відтак рамки можливої критики щодо них є значно ширшими, аніж щодо інших фізичних осіб. Те ж саме стосується і предмета статті – вона присвячена витраті державних коштів, що безспірно становить значний суспільний інтерес. Також Суд наголошує на тому, що автор перш за все висловлював власну оцінку фактам дійсності. Судження, якими оперував автор статті, були визнані Судом різкими та провокаційними, але у той же час такими, що прийнятні для привернення уваги громадськості до важливої проблеми.

При цьому Суд вказав, що навіть оціночні судження повинні ґрунтуватися на певних даних. У цій справі інформація була взята з копії ревізійного звіту щодо витрат державних коштів, при цьому автор не мав доступу ні до оригіналу, ні до засвідченої копії цього звіту, тобто не був упевнений у достовірності інформації. Незважаючи на це, Суд вказав, що текст, на який опирався журналіст, не втратив достатньої інформаційної цінності.

Ще одним цікавим рішенням ЄСПЛ є рішення у справі Axel Springer Ag проти Німеччини від 07 лютого 2012 року. Предметом спору стало поширення у ЗМІ на підставі даних правоохоронних органів про вживання та зберігання відомим актором кокаїну. Стаття містила критику дій актора, який грав роль працівника поліції у серіалі, та супроводжувалась його фотографіями. Далі ця ж газета випустила ще одну статтю, у якій було вказано, що актор зізнався у вчиненні злочину в суді та повинен сплатити чималу суму штрафу.

Актор звернувся до національного суду з вимогою про заборону подальшої публікації матеріалу. Суд став на його бік, спираючись на те, що він не є публічною фігурою, уваги громадськості до себе не привертав, його злочин не є тяжким. Також суд вказав, що стаття дискредитувала його та порушила право на захист особистості. Основним аргументом у цьому аспекті було те, що у публікації привертається увага до його ролі поліцейського у серіалі, хоча роль у серіалі є лише роботою актора і її не можна ототожнювати з його особистістю. Поміж іншого, суд присудив компенсацію на користь актора.

ЄСПЛ знайшов порушення статті 10 Конвенції, вказавши, що згідно з принципами цієї статті суспільний інтерес при публікації матеріалу був пропорційно вищим, аніж права, належні іншим особам. Він визнав втручання таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

Як бачимо, Суд вказує, що добросовісна журналістська діяльність, яка покликана доносити до громадськості важливу інформацію, є необхідним інститутом громадянського суспільства. У більшості рішень, проаналізованих при підготовці статті, обвинувачення журналістами осіб у вчиненні певного злочину вважалося правомірним при наявності найменшої підстави для нього. Навіть наявність рішення суду, у якому постановлена протилежна «істина», не позбавляє журналіста можливості висловити власну думку щодо перебігу подій.

Отже, журналісти загалом користуються широкою свободою щодо висвітлення резонансних питань, якими, безумовно, є й питання, пов’язані зі злочинністю. Єдиним обмеженням для них незмінно лишається відсутність недостовірних фактичних тверджень, що вводять суспільство в оману. Незважаючи на ці прості істини, розповсюдження спірної інформації, яка посягає на честь, гідність та ділову репутацію, залишаються предметом багатьох спорів у Європейському суді з прав людини.

 

Тыщенко Екатерина
оставить комментарий
Имя *
Электронная почта *
Вебсайт *
Комментарий